Харків для Людмили Гурченко був не просто точкою на мапі — це було місто, яке загартувало її характер, навчило виживати, мріяти й не здаватися. Саме тут, у звичайному будинку без архітектурних прикрас, почалася історія майбутньої легенди радянської сцени й кіно.
Вона народилася у 1935 році й перші роки життя провела в невеликій однокімнатній квартирі в центрі Харкова — у будинку №7 на тодішньому Мордвінському провулку, нині провулок Кравцова. Четвертий поверх, тісний простір, скромні меблі. Нічого, що натякало на блиск, дорогі сукні, софіти й овації. Але саме тут формувалася внутрішня сила дівчинки, якій судилося стати Людмилою Гурченко — улюбленицею мільйонів.
Дитинство акторки припало на страшний час. Німецька окупація, холод, голод, страх — усе це вона пережила. Харків не балував, але й не ламав. Він ніби перевіряв на міцність, загартовував. Після війни були школа, перші мрії про сцену, внутрішня впевненість, що світ не закінчується за цими стінами. Закінчивши школу, Людмила поїхала до Москви — підкорювати інший світ, але коріння залишилося тут.
Сам будинок довгі роки виглядав так, ніби й він ніс на собі тягар часу. Починаючи з 1980-х, споруда поступово занепадала: фундамент осідав, дах протікав, тріщини розповзалися фасадом. Здавалося, що пам’ять про дитинство великої актриси може просто зникнути разом із цим будинком.
Переломний момент настав у 2015 році. До 80-річчя Людмили Гурченко міська влада ініціювала масштабну реконструкцію. Будинок відремонтували, оновили фасад і покрівлю, підібрали стриману, але стильну кольорову гаму — з тонким відсиланням до московського дому актриси.
На головній стіні фасаду на з’явився гігантський мурал, який перетворив звичайний будинок на впізнаваний символ. Усміхнена Людмила Марківна дивиться на місто з небесно-блакитного тла: впізнавані руді кучері, яскраво-червоні губи, погляд, у якому є і іронія, і тепло. Це не просто портрет. Це ніби повернення додому.
У липні 2018 року видатній актрисі був відкритий тендітний пам’ятник у сквері на вулиці Трінклера, 6.
Харків для Гурченко завжди залишався особливим. Недарма вона присвятила місту пісню «Харьків, мій город рідний» — не пафосну, а щиру, з ноткою особистої ніжності. Це було зізнання в любові місту, яке дало їй старт.
Останні роки життя актриса провела в Москві. Після смерті її поховали на Новодівочому кладовищі, під пам’ятником у вигляді скульптури в повний зріст. Але частина її назавжди залишилася в Харкові. У дворі, на четвертому поверсі, у стінах будинку, який тепер знову живе й нагадує: великі історії часто починаються з дуже скромних адрес.
