Борис Барський — один із тих, кого Україна називає своїм без жодних сумнівів. Його жарти знали всі, ще з часів «Масок», коли телевізор світився добрим, одеським гумором — живим, щирим, без цинізму. Барський умів смішити до сліз, але за сценою завжди залишався тонкою, глибокою людиною, яка бачить у житті не лише комедію, а й драму.
Йому 66. І, озираючись назад, він бачить не просто успіх і славу, а безліч моментів, коли саме любов і близькі рятували його від темряви.
Кохання, що витримало десятиліття
Його дружина Наталя — людина непублічна, але саме вона стоїть за всіма перемогами актора. Вони познайомилися в одеській студії пантоміми ще у 1980 році. Вона тоді була костюмером, він — молодий актор, який мріяв про театр і комедію. Наталя, за освітою хімік, відмовилася від кар’єри в науці й обрала інше — бути поруч із чоловіком, що живе сценою. «Без неї я б просто не витримав», — зізнавався Барський у багатьох інтерв’ю.
Діти — найбільша гордість і найбільший біль
Їхня донька Анастасія народилася у 1983 році, а син Костянтин — через рік. Родина була справжнім осередком щастя: вечори з жартами, піснями та довгими розмовами про все на світі. Та у 2010 році життя розділилося на «до» і «після».
Костя, якому було лише 25, пішов із життя після тривалої хвороби. Барський не приховує — цей біль не мине ніколи. «Кажуть, час лікує… Ні, він просто навчає дихати з болем усередині», — говорить актор. Саме після цієї втрати він став ще ближчим до людей, які втратили своїх дітей на війні.
Настя — продовження його сили
Анастасія не пішла батьковим шляхом, але успадкувала його внутрішній вогонь. Вона знає англійську, іспанську, грецьку, працювала в університеті, займалася туризмом, логістикою, а потім — стала програмістом. «Донька сильна, як броня», — каже Барський.
Новий розділ — дідусь у часи війни
2022 року, посеред війни, він став дідусем. У Болгарії народилася його онука Валентина — світла дівчинка, яка принесла нову радість у родину. Через три місяці мама з донькою повернулися до Одеси.
«Я дивлюся на Валентину — і розумію, що життя все одно перемагає», — каже Барський.
І, можливо, саме тому його посмішка сьогодні ще тепліша. Вона не просто комічна — вона людяна. У ній є досвід, любов і вдячність тим, хто залишився поруч.
Отже, Борис Барський змушував країну сміятися, але сам пройшов через нестерпний біль. Смерть сина, роки мовчазної боротьби… Його життя — це історія про любов, втрату й дивовижну силу залишатися людиною, навіть коли здається, що світ розсипався на шматки.
